Як правильно підтримати людину, яка втратила близьких на війні
Психотерапевтки Марія Фабрічева та Катерина Тімакіна пояснили, як правильно комунікувати з людьми у втраті, щоб не завдати ще більшого болю.
Уникати слів "псевдопідтримки"
Все буде добре", "Тримайся", "Будь сильною", "Час лікує", "Я тебе розумію", "Герої не вмирають" та інші шаблонні фрази підтримки зазвичай більше дратують, ніж підтримують.
Фрази "Ти така сильна", "Ти такий молодець, що тримаєшся", "Ти так добре опановуєш себе", "Молодець, що прийшла на роботу і не розкисаєш" також мало кого можуть підтримати. Насправді вам не відомо, чи людина "тримається" і чого це їй вартує.
Краще сказати кілька простих щирих слів співчуття: "Мені дуже шкода", "Обіймаю тебе" тощо.
"Мене тригерить фраза "Герої не вмирають". Вмирають. Я в морзі тричі перевірила. І коли мені кажуть, що я сильна, я часто відповідаю, що в мене немає виходу. Це не той комплімент, який я хотіла би про себе чути. Не треба оцінювати, як людина проживає втрату, чи "тримається", чи ні", – каже Анна Даниленко.
Також не можна казати "Як ти тримаєшся? Якби зі мною таке сталося, я б помер". Ця фраза взагалі може сприйматися з посилом "якщо ти живий, значить тобі недостатньо болить". Це деструктивний меседж, коли поруч з вами людина, яка щодня намагається знайти сили жити далі.
Давати простір
Для проживання втрати дуже важливо мати простір – і психологічний, і фізичний. Наприклад, для багатьох людей важливо побути наодинці із загиблим до поховання, якщо це можливо.
Не можна відмовляти людині у її субʼєктності, постійно контролювати, заспокоювати, допитувати. Вона може не хотіти обговорювати втрату або навпаки – говорити дуже багато. Це варто поважати.
Навіть допомагаючи в побуті, важливо не перетинати особисті межі людини, не порпатися в її речах, не радити їй заховати речі померлого.
"Базові правила, як комунікувати з людиною в горі, це повага, обережність і втручання тільки там, де ви дійсно бачите екзистенційну загрозу. "Червоні прапорці" чи зони підвищеної уваги – коли людина ігнорує базові потреби, припинила їсти, зовсім не спить, забуває пити воду, лежить декілька тижнів.
Це вже привід запропонувати медичну допомогу. Навіть якщо ваша рідна людина не хоче йти до спеціаліста, ви можете звернутися, змалювати вашу ситуацію і отримати рекомендації щодо того, як вам поводитися", – каже Марія Фабрічева.
Бути поруч
Найважливіше в контексті втрати – бути поруч з людиною, яка горює. Дуже часто люди тікають, ігнорують, бояться говорити, бо ніби зустрічаються з власним страхом.
Хтось просто губиться і не знає, як правильно комунікувати з людиною у горі, а хтось вірить у безпідставний міф, що обговорення смерті "накличе" смерть на його власну родину.
Але від підтримки оточення у момент гострого горя залежить те, чи буде втрата інтегрована, чи перетвориться на "ускладнене горювання", яке може затягнутися на роки, пояснює Катерина Тімакіна.
Важливо не ізолювати людину від спільноти.
Краще перепитати: "Ти хочеш піти з нами погуляти?", ніж самому вирішити, що вона нічого не захоче. Можна запрошувати людину в кіно, на прогулянки чи інші активності, які вона любить, та при цьому не намагатися "відволікти" її від втрати.
"Від горя неможливо відволікти. Але можна супроводжувати людину в цьому процесі і бути поруч. Зазвичай після гострої фази 3-4 тижнів можна пробувати кудись виходити. Для когось взяти паузу від соціальної активності – означає здатися, а для когось навпаки. Тому єдина порада – питати і прислухатися", – каже психотерапевтка.
Якщо ви фізично не можете бути поруч, варто підтримувати спілкування на відстані, залишатися в контакті та приймати, якщо людина попросить про дистанцію. Можна одразу перепитати: "Я хочу підтримати тебе. Скажи, що для тебе буде підтримкою?"
Запитувати і чути
Базове правило: підтримуйте близьких не так, як треба підтримувати вас, а так, як вони цього потребують. Завжди краще спитати, а не вгадувати.
"У мене зараз є клієнтка, яка просить: "Мені не треба нічого казати, мені добре, коли мене обіймають". А для когось дотики неприпустимі. Буває по-різному. Можна запитати: "Як ти хотів би, щоб я тебе підтримав?" Тут ніколи не вгадаєш – це має бути діалог з двох сторін.
Існує думка, що суспільство має на 100% підготуватися, як зустрічати військових, як підтримувати родини, які втратили. Але кожна родина має різні потреби. Тому це важлива навичка самої людини – сигналізувати іншим, якщо їй не окей", – каже Катерина Тімакіна.
Інколи людина настільки знесилена, що не може попросити про підтримку. Можна спробувати ще раз написати їй, перепитати (наприклад, "Знай, що ти можеш на мене розраховувати", "Ти не проти, якщо я буду телефонувати тобі раз на тиждень?" або "Хочеш я допоможу тобі з дітьми на вихідних?").
Не навантажувати власним болем
Не варто театралізувати й катастрофізувати, надмірно емоціонувати стосовно чужого горя ("Як же тепер діти житимуть без батька?", "Така молода загинула, навіть не встигла народити дітей", "Бідна ти бідна, як же тепер житимеш одна").
"Коли я бачу, що до мене підходять люди зі скорботним виразом обличчя, беруть мене за руки і починають плакати, я одразу віджартовуюсь типу: "Не переживайте, у мене антидепресант смачний" чи "Все нормально, Слава уже на кладовищі, поводиться нормально, не вилазить". І всі думають: "Мабуть, вона поїхала головою".
Я просто жартую по-чорному, щоб захиститися. Люди звикли, що я завжди всіх підтримую. Але зараз я не маю на це ресурсу, підтримка потрібна мені" – розповідає Анна Даниленко.
Не давати непроханих порад, не вимагати
Уникайте непроханих порад і псевдомотиваційних закликів на кшталт: "Ти маєш думати про дітей", "Ти маєш помститися", "Ти маєш продовжувати справу загиблого".
Релігійний вплив, народні забобони та національна культура і так диктують рідним загиблих і померлих дуже багато "треба".
Наприклад, за народними традиціями, рідні загиблих мають вдягатися в чорний одяг на поховання, запрошувати сусідів на поминальний обід, справити 9 і 40 днів.
Психотерапевтка Катерина Тімакіна зауважує: у цих ритуалах насправді є сенс. Поховальні традиції важливі для сім’ї та громади, але кожна сімʼя має право сама обирати, як вшановувати загиблого.
Не моралізувати, не засуджувати
Люди у втраті досі зазнають осуду за те, як одягаються, куди ходять, які життєві рішення ухвалюють. Не треба вимагати у людини, яка втратила, зовнішніх проявів скорботи.
"У людини може бути такий стан, що вона навіть не усвідомлює, яку хустку чи спідницю на себе вдягає. І їй абсолютно байдуже, що подумають сусіди, бо її світ звузився до точки незворотності, її рідна людина пішла з життя, їй боляче. Чому вас хвилює, яка на людині спідниця?" – додає Марія Фабрічева.
Не боятися складних тем
Потрібно бути готовими обговорювати складні теми, якщо у людини, яка втратила, виникає така потреба. Толерантно ставитися до чорного гумору, до різних емоційних проявів, фантазій, екзистенційних питань, вірувань (якщо вони безпечні).
"Головне, спостерігати, щоб той чи інший прояв віри не переходив у дезадаптивну форму, коли людина за фантазіями перестає бачити реальність, галюцинує або у неї з’являються якісь деструктивні ідеї", – пояснює Фабрічева.
Не звинувачувати
Не можна звинувачувати людину у втраті або нав’язувати думку, що вона могла запобігти трагедії. Проживання горя і так супроводжується дуже сильним, нераціональним почуттям провини.
Тому фрази на кшталт "Чому ви його відпустили", "Чому ж він не носив шолом", "Навіщо ж він пішов", "А якби ж його вчасно врятували" – неприпустимі, каже психотерапевтка.
Не порівнювати
Не можна знецінювати чи порівнювати горе. Це нікому не допоможе, а тільки ранить.
Репліки на кшталт "Дружину шкода, але найгірше батькам", "Комусь зараз точно гірше", "А от у когось взагалі вся сім’я загинула" мають бути абсолютним табу.ати горе
Приймати нову реальність
"Нам тяжко бути поруч з людьми з інтенсивними стражданнями, бо ми теж починаємо страждати. Тому є люди, які починають смішити, коли ти плачеш, – вони просто хочуть припинити страждання. І, власне, роблять так від неспроможності бути поруч зі своїми й чужими емоціями.
Натомість потрібно приймати нову реальність і адаптовуватися до того, що ваша близька людина може вже ніколи не бути такою, як ви звикли", – каже Катерина Тімакіна.
Отже, не намагайтеся "вилікувати" людину чи повернути до стану "до" втрати. Не підганяйте "жити далі", не закликайте знайти нових друзів, переїхати, одружитися/вийти заміж знову.
"Людина не потребує ворожіння на майбутнє чи пустих обіцянок. Через деякий час вона сама зможе зрозуміти, чого хоче у своєму майбутньому. Дайте людині підтримку тут і зараз. Стільки, скільки їй потрібно", – додає Марія Фабрічева
Проявляти терпіння і повагу
Коли людина горює, в ній часто говорить біль. У цей час весь ресурс спрямований на виживання, тому вона може не фільтрувати слова.
"Після загибелі мого хлопця я могла дещо агресивно спілкуватися з людьми поруч. Я робила це не зі зла чи бажання зробити боляче. Просто в той момент біль виривався з мене назовні всіма можливими шляхами.
Отже, до тих, хто опинився поруч із людьми в горі, маю важливе прохання: будьте добрими, терплячими і сильними. Не ображайтеся у період гострого горя – це найгірший час, аби зʼясовувати стосунки", – ділиться Катерина Захарченко
Не привласнювати горе
Це важлива порада насамперед для збереження психічного здоров’я тих, хто перебуває поруч з людиною в горі. Є межа між емпатією та "пірнанням" у горе іншої людини.
"Я багато підтримувала людей, які втратили. Важливо тримати в голові думку: "Я тобі співчуваю, але не проживаю горе замість тебе", – зауважує Анна Даниленко.
Не забувати з часом
У перші тижні після втрати родичі та друзі зазвичай намагаються активно підтримати сім’ю, яка втратила, але минають місяці, і рідні загиблих залишаються з болем сам на сам.
Якщо у вас є можливість продовжувати підтримувати сім’ю, яка втратила, – це варто робити.
"Можна допомагати з вшануванням пам’яті: взяти участь у створенні меморіалу, допомогти перейменувати вулицю, навіть просто посидіти разом за чаєм і поговорити про позитивні риси людини, яка загинула", – радить Дарія Левіна
Постійно вчитися
Не знати чогось – це нормально. Але важливо вчитися.
Окрім порад фахівців із психічного здоров’я, можна звернутися до літератури. Наприклад, Дарія Левіна й Анна Даниленко радять прочитати книгу про те, як підтримати людину із втратою – "Це Ок, якщо ви не Ок".
"У цій книзі йдеться про те, що горе – зворотна сторона любові. Що більша любов, то сильніше ми відчуваємо горе. І воно таке ж індивідуальне, як любов. Повномасштабна війна принесла багато насильницьких смертей. Втрату проживають дружини, чоловіки, батьки, діти, родичі, друзі та побратими загиблих…
Тому формувати нову, гуманну культуру горювання – надзвичайно важливо. Це допоможе нам пережити травми, яких завдала війна", – додає Анна.
